Вони зустрілися в Ізмаїлі...
50 років тому мій Папа зустрів мою Маму. Раніше молоді люди знайомилися просто на вулиці, так сталося цього разу. Мій батько в компанії своїх друзів йшов вулицею назустріч такій же компанії молодих симпатичних дівчат. Так і відбулося знайомство моїх батьків. Тихим весняним вечором, на центральній вулиці Ізмаїла, яку місцеві тоді називали Бродвей. Через якийсь час після знайомства зіграли весілля. Весілля відсвяткували в Ізмаїлі, у домі батьків мого Батька. Папа був людиною військовою і відразу після весілля його відправили на службу в далеку тайгу. Мама, майже як дружина декабриста, поїхала разом із ним. Так вони й подорожували разом по життю, по усьому Радянському Союзу. Народжували дітей, міняли міста та квартири. За обов'язком служби Батько змінював гарнізони, а Мама, слідуючи за ним, була змушена міняти школи. Вона працювала учителем англійської мови. Через її дбайливі руки пройшли тисячі учнів. Впевнений, багато хто досі згадує її з вдячністю. Для багатьох англійська мова стала гарною допомогою у дорослому житті. Багато було труднощів та випробувань, але було й багато гарного.
Цей рік був особливо важким. Просто перед новим 2022 роком батьки вдвох потрапили до Маріупольської лікарні з коронавірусом. Місяць лежали під киснем. Ситуація була дуже важка, але вони зуміли впоратися та вижити. 19 січня, на Хрещення, їх виписали, а наприкінці місяця я приїжджав до них у гості. Ми довго не бачилися, були раді зустрічі, будували плани на майбутнє. Але 24 лютого все змінилося. Маріуполь почали обстрілювати. Я втратив зв'язок із батьками та всіма близькими, які жили в Маріуполі. Іноді, раз на тиждень чи рідше, вдавалося отримати інформацію про те, що всі живі та здорові. Батько у свої 70 років примудрявся піднятися пішки на 12 поверх якоїсь висотки та відправити СМС близьким про те, що вони живі. Так минув місяць. Мої батьки жили місяць у підвалі під обстрілами, без води, їжі, тепла та електрики. І весь цей період, від повідомлення до повідомлення, був для всіх близьких наче тортури. І ось радісна звістка, 23 березня вони змогли вирватися з Маріуполя своєю машиною, вона єдина вціліла з усього двору. Це був успіх. Вони вирішили поїхати на безпечне місце, на свою батьківщину, де так давно не були. На своїй старій, вцілілій під обстрілами «Калині» вони проїхали всю країну. З Маріуполя виїжджали під обстрілами, на околицях точилися бої. Їм вдалося вирватися з пекла, проїхати всю країну зі сходу на захід через усі блок-пости. Але вони так і не змогли доїхати до будинку.
А напередодні мені наснився сон. Я бачу Маму та Папу зі спини. Я їх кличу, а вони не обертаються і йдуть від мене. По ході видно, що вони дуже втомилися. Потім сідають у машину та їдуть…
Мами та Папи більше немає.

На таких маленьких героях з величезними сміливими серцями будуватиметься майбутнє нашої України.
Написано дідусем Михайла, Віктором Миргородським.

Нехай покійна подружня пара Миргородських спочиває з миром.
А ми маємо завжди залишатися ЛЮДЬМИ!
24.03.2022 На трасі Одеса-Рені сталася трагедія. На виїзді з міста Татарбунари у бік горда Ізмаїл машина з біженцями з Маріуполя потрапила в автокатастрофу. Внаслідок події загинула подружня пара — Миргородський Георгій Костянтинович та Миргородська Валентина Володимирівна. У машині було ще двоє пасажирів: їхня невістка з сином. Вони залишилися живими, але зазнали значних травм. Ці люди протягом місяця виживали у Маріупольському пеклі, де кожний день міг стати останнім. У них вийшло з нього вирватися, проїхати всю країну зі сходу на захід і, не доїжджаючи 50 км до рідного будинку, вони розбилися об бетонну стіну блок-посту. Це сталося у темну пору доби. Проклятий блок-пост не був освітлений і позначений дорожніми знаками належним чином.
Хочу окремо розповісти про хлопчика, який їхав машиною. Я вважаю, що цей хлопець справжній герой, який заслуговує на найвищу нагороду. Протягом місяця життя у блокадному Маріуполі кожен день цього маленького хлопчика був сповнений подвигів. Щоденні вилазки з їхнього підвалу, де вони ховалися, на пошуки води, їжі та дров могли стати останніми. Щодня потрібно було долати близько 10 км вулицями зруйнованого міста. Пробиратися серед спалених будинків, підбитої техніки та трупів. Він щодня допомагав своїм родичам та сусідам вижити. Допомагав як міг і робив це без будь-якого захисту, бронежилету та каски. Втім, як і будь-який інший мирний житель.
Одразу після аварії у свідомості залишився лише 12-річний хлопчик Михайло. Надворі була ніч, холод, порожня траса за містом. У машині два трупи і переламана мати, що стогне від пекельного болю. І вкотре маленький Мишко здійснив подвиг. Напівроздягнений закривавлений хлопчик намагався викликати допомогу по телефону, але в машині всі телефони розрядилися. Тоді він вийшов і почав намагатися зупинити рідкісні машини, які проїжджали ПОВЗ. Він махав своєю закривавленою рукою, з якої звисав шматок шкіри, що бовталася, але машини так і проїжджали повз. Через якийсь час він зміг зупинити попутку, це вийшло не відразу, але все-таки він упорався. Його матір незабаром відвезли до лікарні, де про неї подбали. Я вважаю, що маленький 12-річний хлопчик Михайло — справжній герой, про якого треба писати у шкільних підручниках. Він зміг вижити і впоратися з такими труднощами, з якими впорається не кожна доросла людина. Гідний найвищої нагороди.